"Глянув на годинник – 16 годин безперервної праці!"
Владислав Єрко – один із найвідоміших українських ілюстраторів. Від його малюнків до "Снігової Королеви", "Казок Туманного Альбіону", "Гамлета, принца данського", що вийшли у видавництві "А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА", очей не відвести.
Саме Єрко є автором ексклюзивних обкладинок до семи томів українського "Гаррі Поттера". Ілюстрував художник і бестселери Пауло Коельо. Владислав у співпраці із видавцем Іваном Малковичем та письменником Юрієм Андруховичем готує чергову "бомбу" – видання "Ромео і Джульєтти" Вільяма Шекспіра.
Владислав Єрко – напрочуд скромний. Не рекламує себе, приходячи на світські раути чи мелькаючи перед телекамерами. "Та я не поставив би себе й у двадцятку кращих ілюстраторів України, – наче виправдовувався перед кореспондентом "ВЗ". – Володимир Пінігін, Ігор Подольчак, Сергій Якутович, Роман Романишин, Павло Маков, Олег Петренко-Заневський, Костя Лавро, Катя Штанко... Є речі, які я ніколи не зроблю так, як це вміють вони. Хоча, мабуть, і вони чогось, що вдається мені, не можуть".
- Ви свідомо уникаєте публічності?
- Мені це нецікаво. Був свідком кількох театральних сцен: як художники тусувалися навколо олігарха, від якого залежало їхнє матеріальне становище. Це було найнікчемніше видовище... Класні художники починають розчинятися під масою бажань грошовитих лохів, які нав’язують їм своє бачення мистецтва.
Художники, як і політики у нашій країні, не можуть сказати: "Досить!". Навіть тоді, коли розуміють, що заробили вже й на себе, й на своїх дітей. Їм хочеться ще і ще. І вони прогинатимуться під цей світ, аби тільки витягнути з-під нього зайві "бакси", славу. А послухати те, що розповідають художники одне про одного на так званих дружніх посиденьках, – можна втратити віру в людство. Світи художників, акторів, музикантів, танцюристів – подібні.
- А ви приватні замовлення маєте?
- Так. Виконую їх, якщо це мені не противно, і якщо людина сподобалася. Олігархи ж бувають різними. Зазвичай просять намалювати повтори моїх книжкових ілюстрацій – для домашніх колекцій. Мене, до речі, здивувало, що серед багатих українців – чимало начитаних, витончених, інтелігентних людей.
- Яке найдивніше замовлення отримували?
- Ой, від найдивніших відмовляюся. Якось один відомий чоловік захотів, щоб я намалював величезну обкладинку "Снігової Королеви". Він мав намір повісити її у своїй спальній над ліжком, бо ця картина його збуджує... Думка, що мої роботи працюватимуть віагрою, мене не гріла. Я відмовився від цього напрочуд вигідного фінансового замовлення.
- Усвідомлюєте, що ціле покоління українців виростає на книжках із вашими малюнками?
- Ні, та й не надто вірю в це. Але навіть якби так було, таке усвідомлення глобальної відповідальності перед підростаючим поколінням заважало б мені працювати. Бо я – страшенно безвідповідальна людина: постійно завалюю терміни, роблю не те, що планував, а те, що виходить.
- А на яких книжкових ілюстраціях виростали ви?
- Це здебільшого образи з книжок, які мені було зарано читати, які я не розумів. Перша книга, що засіла мені в голову, - про соціалістичне мистецтво, яке порівнювали із капіталістичним. У цьому виданні були картини Далі, Пікассо... Мені подобалися книжки Жуля Верна, Майна Ріда – з ілюстраціями ще тих часів. Завдяки цим малюнкам я хотів якнайшвидше навчитися читати – щоб усе це перечитати.
Мав у дитинстві й улюбленого художника – Пабло Пікассо. У літній кухні у бабусі висіла його відома картина "Три музиканти". Це була "моя" картина. А коли мені було вісім років, мама купила для мене мистецький альбом Пікассо. Тоді я чітко усвідомив: цей художник мені дуже близький.
- Мама розпізнала у вас художній талант?
- Я почав ліпити й малювати – подовгу, і це мені не набридало. Бабуся й мама помітили моє захоплення. А мені завжди було страшно думати про те, що з мене будуть люди. Хотів бути хоча б якимось художником, сидіти собі тихесенько, щось малювати – якісь оголошення абощо. І це було верхом моїх мрій до класу 10-го. А потім відбувся злам – зрозумів: треба рухатися або вгору, або вниз.
Зламався після практики на заводі – з ремонту трамваїв. Побачивши увесь спектр людських типажів, що існують у цій професії, мені стало страшно... Засіпався – і пішов вчитися у торговельне училище, в якому мене навчали писати цінники на ковбасу чи масло, розкладати консервні бляшанки... Провчився два роки. Потім була армія, а після неї – Львівський поліграфічний інститут.
- Закінчуючи який, ви демонстративно відмовилися від диплома...
- Хтось закинув мені, що я – кар'єрист (а цієї риси в мені ніколи не було й не буде!). І що, незважаючи на мої міжнародні премії, мушу ревно ходити й показувати усю підготовчу роботу до диплома. Інакше – не бачити мені Спілки художників. Мене це образило, адже на той час я вже три роки був членом Спілки... Здав усі екзамени, але диплом не захищав. Логіки у цьому рішенні було небагато. Хоча... Я ненавидів систему, в якій "без бумажки ты – какашка, а с бумажкой – человек".
- Зустріч із видавцем Іваном Малковичем відіграла у вашому житті важливу роль? Він став вашим хрещеним батьком, коли вам було 38 років. Завдяки йому ви почали розмовляти українською...
- З певного часу я почав думати українською. Хоча думав нею й у дитинстві – років до восьми-десяти. У той час у Києві було прийнято розмовляти російською. У цьому місті "бути українцем" означало одне – бути селюком, жлобом...
А зустріч із Малковичем справді розпочала у моєму житті новий етап. Це був початок 1990-х. Хотів проілюструвати дитячу книжку. А дитячі книжки тоді нікому не були потрібні. От я й тинявся Києвом із кількома малюнками до "Снігової Королеви" та "Казок Туманного Альбіону". І якось моя знайома художниця Катя Штанко сказала, що робить книжку для Малковича – людини непростої, кровопивці, який руки викручує, примушує переробляти, але в роботу вкладається і гарно друкує. Я домовився з ним про зустріч.
- Які літературні твори хочете ще проілюструвати?
- Ще раз намалював би "Пригоди Гуллівера" й "Алісу в Країні чудес" – уже по-іншому. Є книжки, які можна ілюструвати усе життя. Є такі, які взагалі не потребують малюнків. А є такі, які вже ідеально проілюстровані.
- Якось ви сказали, що ні за що в житті не взялися б ілюструвати "Майстра і Маргарити" Михайла Булгакова...
- У юності я любив цей роман. Але він уже віджив у мені внутрішньо. Ігри письменників у Боже провидіння, як на мене, набули ненормального масштабу. Грати з неосяжним – собі дорожче. І доля Булгакова – підтвердження цьому. Боюся "Майстра і Маргариту". За багатьма персонажами цього роману стоїть власна трагедія письменника, його бажання сатисфакції.
Є ще одна причина, чому не хочу малювати цієї книги: образи Майстра, Маргарити, Воланда у кожної людини – індивідуальні. Тому будь-які ілюстрування, екранізація чи інсценізація цього твору наштовхується на несприйняття. Хіба що ілюструвати роман, оминаючи персонажів, - малювати Гетсиманський сад, палац прокуратора, Москву, сміття, трамваї, вулиці...
- Як ви примудрилися зробити сім оригінальних обкладинок для україномовного "Гаррі Поттера", не прочитавши жодного тому бестселера Джоан Роулінґ?
- У мене був співавтор – Віктор Бариба. Він читав книги, потім малював олівцеві ескізи й описував мені персонажів. Сам я працював лише над двома останніми томами: не було часу на співавторство, до друку книги залишався місяць. Для художників це перевірений спосіб: тягнути до останнього – тоді обов’язково вийде те, що хочеш. А у видавця не залишатиметься вибору – він муситиме видавати, що є...
- Ви доволі скептичні до авторів, які спричинилися до вашої слави. Про ілюстрації до книжок Пауло Коельо ви взагалі сказали, що ваші – найкращі, бо ніхто більше ці романи не ілюстрував...
- А так і є. Я бачив багато книг Коельо, виданих і в США, і в країнах Європи. Це – "покети", м’яка обкладинка. Ілюстрацій – немає.
- Який ваш рекорд безперервного малювання?
- Це не рекорд, це стан, коли не можеш відірватися, коли творчий процес затягує тебе так, що не вловлюєш зміни дня і ночі. Одного разу я, як шахіст, поглянув на годинник – виявилося: 16 годин безперервної праці.
Ілюстратор – професія, яка вимагає посидючості. Він не може, як живописець, підбігати до полотна, наносити швидкі мазки, відбігати у розпуці, знову підбігати... Мені моя професія подобається. Вона – затишна, камерна, можливо, трішки міщанська. Хоча у наш день займатися книжкою – справа невдячна. Багато хто вважає її анахронізмом, предметом накопичування пилюки... А ілюстрування книжки на цьому тлі – більш ганебна справа, аніж створення полотен.
