Олівер Стоун, Майкл Мур, Герт Вілдерс – представники "іншого" кінематографу
"Кінематограф – небезпечний винахід", – казав французький режисер Клер Рене. Присутність під час народження цього небезпечного винаходу 28 грудня 1895 року коштувала відвідувачам паризького "Гранд кафе" один франк. Історія існування кіно настільки суперечлива, що братів Люм’єр можна поставити в один ряд із винахідниками ядерної бомби.
"Хочу, щоб кіно стало інструментом пропаганди", – говорив рейхміністр народної просвіти та пропаганди нацистської Німеччини Пауль Йозеф Геббельс. Його думку своїми діями підтримали "митці" авторитарних режимів. Перелом століть – час, який ставить людську особистість на п’єдестал світових цінностей, не змінив суті кінематографа як дволикого Януса, що є і засобом свободи думки, й інструментом знищення.
Правда про 43-го американського...
Олівер Стоун – головний голлівудський режисер-дисидент. Прагнення зняти з американського суспільства рожеві окуляри й показати все в реальних чорно-білих барвах не покидає тричі лауреата "Оскара" вже протягом кількох десятків років.
Режисер і сценарист О. Стоун без політики – це "Конан-варвар" (1982), "Обличчя зі шрамом" (1983) та "Александр" (2004) – страви для невибагливого глядача, який хоче посмакувати стандартними емоціями під соусом гри від голлівудських суперзірок на кшталт Коліна Фаррелла й Анджеліни Джолі.
Олівер Стоун і політика – це цинізм, своєрідне нахабство, сміливість і власне трактування історії. Цієї осені світ побачив саме такого Стоуна, для якого розвіювання ілюзії про найдемократичнішу у світі американську владу – справа життя. Фільм, у назві якого лише одна літера – "W", із часу прем’єри (17 жовтня) наробив чимало галасу, адже в ньому йдеться про Вокера з Техасу. Що особливого? А те, що головний герой – не рейнджер з однойменного серіалу, а 43-й президент США – Джордж Вокер Буш.
Перші особи великої Америки – "пунктик" шістдесятидворічного буддиста за світоглядом О. Стоуна. 1991 року він представив на суд громадськості фільм JFK про вбивство Джона Кеннеді, в якому результати розслідування комісії Воррена розбито на друзки, а історію вбивці Гарві Лі Освальда трактовано як філігранно створений міф.
Через чотири роки місце Кеннеді у творчості Олівера Стоуна посів Ричард Ніксон ("Ніксон"). Окрім цього, режисер-політик створив гідну "Оскара" трилогію про війну у В'єтнамі, безпосереднім учасником якої він був – "Взвод" (1986), "Народжений четвертого липня" (1989), "Небо і Земля" (1993), "Сальвадор" (1986) – про терор влади Рейгана в Центральній Америці.
Фільм-літера повинен був стати новорічним подарунком для американської нації, проте режисер захотів "вистрілити" в 43-го президента ще до того, як він покине Білий дім. "Буш може виявитися найгіршим президентом в історії США, – сказав Олівер Стоун газеті Screen Daily. – Америка на початку ХХІ століття – це країна ковбоїв, і саме Джордж Буш втілив у собі цей ковбойський менталітет, який світ і ототожнив з усією Америкою".
Ця біографія, що екранізує трансформацію Буша-молодшого зі студента Єлю в американського президента, як зазначають критики, може містити багато "стоунівського" – далекого від реальності. Режисер продовжує стверджувати, що з трьох кінобіографій жителів Білого дому, ця – найдостовірніша. Незважаючи на весь сарказм, якого у стрічці не бракує, Олівер Стоун вважає Джорджа Буша-молодшого надзвичайною особистістю, адже він докорінно змінив світ. Як? Це вже інше питання...
Коли весь світ кипить за температури 9/11 за Фаренгейтом
Документальні фільми найчастіше сприймають, як віддзеркалення правди. Мабуть, тому під час їх перегляду, на відміну від художньої стрічки, не чути звуків жування поп-корну та сьорбання кока-коли через соломинку. У світі кіно заведено поважати правду й тих, хто цю правду говорить.
Найуспішнішим у комерційному аспекті документалістом-шукачем правди сучасності є Майкл Мур, який, як і Олівер Стоун, не втомлюється "бомбардувати" Білий дім своїми картинами. Він критикує великі корпорації і говорить про небезпеку глобалізації у "Великій Америці" (1997). Розкриває внутрішні страхи та хвороби американського суспільства, екранізуючи стрілянину двох учнів у старшій школі Columbine 1999 року – "Боулінг для Колумбіни".
Майкл Мур є прихильником своєрідної формули творчості – "сам пишу, сам знімаю". 2003 року з’явилася його книга "Хлопче, де моя країна?" (Dude, where’s my country?), яка й стала фундаментом для створення фільму – володаря "Золотої пальмової гілки" – "Фаренгейт 9/11". 23 премії і касові збори, що в 37 разів перевищують бюджет стрічки, – непоганий урожай для розповіді про зв’язки багаторазового героя викривального кіно Джорджа Буша-молодшого й терориста №1 Усами бін Ладена.
Авторська версія М. Мура щодо подій в Афганістані й Іраці побила ще один рекорд – тривалості аплодисментів: 20-хвилинної овації, крім "Фаренгейта 9/11", на Каннському кінофестивалі більше не заслужив ніхто.
Незважаючи на успіх документального фільму, політичний активіст М. Мур не досяг своєї мети. 2004-го Джорджа Буша вдруге обрано президентом США. Проте п’ятдесятичотирирічний автор “Фаренгейта 9/11 – температури, за якої горить свобода” не покладає рук. Цілком можливо, що американська свобода спалахне ще раз, у березні наступного року, після нового фільму Майкла Мура.
17 хвилин слави Герта Вілдерса
Інколи кіно оголошує війну не конкретному політикові чи навіть режиму, а мільйонам людей. Така війна, що живиться шовінізмом і ксенофобією, найбільше спотворює прекрасне обличчя мистецтва, зі знаряддя спасіння воно перетворюється на спосіб знищення. Фільмами режисерів-аматорів, що розпалюють релігійні й національні ворожнечі, наповнений інтернет, проте, якщо до них причетні публічні люди, мирний кінематографічний Олімп перетворюється на лютий Везувій.
Так, у березні 2008 року 17 хвилин слави Герта Вілдерса посіяли на полірелігійній планеті Земля зерно "Розбрату". Антимусульманська "Фітна" (з арабської – "смуток, чвари") стала аналогом спаленого у стародавні часи храму Артеміди. Сучасний Герострат із суто голландським правом на вседозволеність заявив: "Фітна" – це останнє попередження Заходу. Наша битва за свободу лише почалася".
У нарізці з кадрів нью-йоркського та мадридського терактів немає жодної мистецької чи історичної "еврики": ми це все бачили в новинах. Хоча, якби була антипремія до нагороди Кіноакадемії імені Джина Хершолта за гуманізм у кіномистецтві, то Г. Вілдерс об’єктивно став би її першим лауреатом за те, що всі субтитри кадрів були варіаціями єдиного гасла: "Коран – це "Майн кампф". Це його, Вілдерсова, чорна "еврика", яку він намагався освітити у фільмі полум’ям від спаленого Корану...
Історія повторюється, адже в тій самій країні законного куріння марихуани та любощів за гроші молодий режисер Тео Ван Гог теж любив складати мозаїки із сур Священної книги ісламу.
Свою 10-хвилинну стрічку "Упокорення" про важке становище жінок-мусульманок він називав памфлетом. За це Тео Ван Гог не отримав жодних нагород як режисер, проте мав змогу відчути на собі сповна могутню силу власного кінотворіння. 26-річний голландець марокканського походження оцінив талант документаліста по-своєму: розстріляв Ван Гога посеред дня на одній з вулиць Амстердама. Це була найсуворіша й остання критика від глядача в житті режисера-антиісламіста.
Герта Вілдерса відразу взяли під охорону, а влада Нідерландів зробила все, щоб не "впустити" "Фітну" на телевізійний екран і хоч якось зупинити ажіотажну подорож стрічки мережею. Організація Об’єднаних Націй склеювала докупи роз’єднаний до полярностей "Розбратом" світ. Гаазький суд відповів, що Г. Вілдерс не зробив нічого антизаконного, бо він як громадянин і парламентарій має право на свободу слова.
З усього світу надходили відповіді голландцю: саудівець Раід ель-Саїд змонтував шестихвилинний фільм, де показано жорстокість християн у Басрі та Багдаді, субтитрований цитатами з Біблії. "Легко вирвати якусь фразу з будь-якої священної книги, змусивши її звучати жорстоко", – коментує свій вчинок мусульманин.
Жан-Люк Годар говорив: "Фотографія – це правда життя. А кіно – це правда 24 кадри на секунду". Фільми, які бодай трохи торкаються світової політики, приречені на тріумфальну подорож кіноекранами, і немає різниці, чи 24 кадри на секунду – це правда, чи безсоромна брехня.
Ірина Кузьміна
Львівська газета
