"У нас люди забувають, що все нове народжується в андеґраунді"
Ляпіс Трубецкой змінився раз і назавжди. Це стало зрозуміло вже після виходу альбому "Капитал". "Манифест", який став наступним творінням білоруського колективу розвіяв сумніви у тих, в кого вони ще залишалися. Але під час інтерв'ю з'ясувалося, що ніякі це були не зміни, а всього-лиш прояв справжньої сутності музикантів. Лідер групи Серґєй Міхалок дуже серйозно і в властивою йому "складнотворчою" манерою пояснив, як тепер вони живуть.
- Сергію, розкажіть, чому в останні роки ви так різко змінили курс? У Ляпіс сьогоднішніх не впізнати Ляпіс кінця 90-х. Як так трапилося?
- Років п'ять нас не було взагалі в медіа-просторі, ми локально проявлялись в Україні, Білорусі, але в глобальному шоу-бізнесі ми зберігали андеґраунд позицію. Це сталося після того, як ми розірвали контракт з "Союзом": коли ми записували першу платівку в 1998 році, зрозуміли, що попалися на яскраву, але небезпечну блешню.
Ми починали як незалежний колектив, змішували фольклор, ска, панк та іронію, ми були схожі на Ska P і Manu Chao. Як нам здавалося, ми змогли зробити цікаві лінгвістичні знахідки, схожий на "галантерейну" мову оберіутів і Маяковського. Так от, в 1998 році ми зрозуміли, що після довгого шляху нагору, коли ми стали популярні як якийсь жартівливий КВН-колектив, хоча ми до такого зовсім не прагнули, потрібно спробувати знищити цей образ. А в результаті стали тими, кого висміювали - свого роду зірками: за що боролися, на те й напоролись.
Нам настільки вдалося потрапити в образ мужика з гармошкою, він виявився настільки близький публіці, що люди стали брати це за чисту монету. Нас стали приймати не як пародистів, а як напівпопсових скоморохів, і нікого не цікавила сама суть. Ми виявились замкнені в рамках цього маленького жанру: коли в середовищі своїх колег ми називали групу НОМ, Tiger Lillies, Тома Вейтса (Tom Waits), Леонарда Коена (Leonard Cohen), коли ми говорили про шансон як про мистецтво, про маскування, яка дозволяє нам висміювати вади суспільства, коли ми говорили про міщанство, гопоту, зайву романтизацію кримінальної тематики, про засилля дилетантів в культурі, нас ніхто не слухав, всім було треба, щоб ми співали "Яблуні" і "Євпаторію".
Після цього ми свідомо ізолювались, ми чекали, коли весь цей туман розсіється - боротися з ним було марно. Щоб проявитися з тими піснями і з тим образом, який був нам близький, потрібен був час. У підсумку, сьогодні хтось забув, а хтось із наймолодших зовсім не знає той наш образ.
Зараз, щоправда, в шоу-бізнесі з'явилося стільки технологів, що люди забули, що головне - це чари, особистий інструментарій. Потрібно бути як мінімум меломаном, трохи лінгвістом, трохи літературознавцем, для того, щоб взагалі братися за щось в цій індустрії. Зрештою, ми зачаїлися, чекали, репетирували в ці досить складні часи, не відмовлялися ні від якої роботи, не намагались корчити із себе революціонерів, але при цьому намагалися не впадати в маразм і не виступати на паршивих заходах, типу дискотек 80-х, щоб заробити на ностальгії розтовстілих буржуа. Але знову ж таки, ми вийшли з андеграунду, ми робочий клас, так що нам це було нескладно робити.
- Зараз грань між робочим класом і буржуазією, якщо у нас така є, стирається. Волею-неволею ти змушений заробляти, щоб підтримувати мінімальний рівень життя.
- У цьому випадку я говорю про інше. У будь-якій індустрії, в будь-якому середовищі є робочий клас, який гарує і постійно самовдосконалюється, і є буржуа - посередники, не ті, хто матеріалізують ідеї, не ті, хто безпосередньо чимось займаються, не ті, хто створюють, а ті, хто допомагають це продавати, доносити і так далі. Буржуа - це люди-девайси, які зграйкою в'ються навколо кожного "робочого".
Для мене Мадонна теж робочий клас: вона не спочиває на лаврах, не згадує свої альбоми 80-х і не намагається на цьому виїхати, а весь час знаходиться в русі і пошуку. Тобто, мій поділ не має відношення до економічних теорій.
- Добре. Як тепер ви будуєте взаємини з лейблами після того розриву з "Союзом"?
- Контакти у нас швидкоплинні і вимушені. Я в цьому питанні не за довгий щасливий шлюб, який перетворюється у в'язницю для його учасників, а за постійний легкий флірт. Якщо нам треба випустити альбом, ми підписуємо контракт на випуск одного альбому. І ми залишаємося повністю незалежними: ми самі розробляємо концепцію платівки, ми записуємо її на свої гроші, ми самі вирішуємо, які знімати кліпи, і самі їх знімаємо. Концертами теж займаємося тільки ми, у нас немає ніяких посередників. Іншими словами, ми не входимо в індустрію, ми з'явилися і займаємося своєю власною справою. Найчастіше саме лейбли збивають людей зі шляху, душать новаторські ідеї, давлячи їх своїм нібито професійним баченням. У підсумку маємо клони - погодьтеся, що для іноземця група "Звери" і група "Корни" практично невідрізнятимутсья одна від одної.
У нашій країні люди забувають, що все нове народжується в андеґраунді, тоді як в усьому світі на це звертають дуже серйозну увагу, лейбли, якщо бачать, що музикант може сам себе проявити, дають йому свободу, дозволяють йому діяти самостійно. У нас панують штампи та схеми. Крім того, нам не подобається вся ця залаштункова метушня - хто, кому, за що і що робить, всі ці взаємодопомоги і домовленості. Уся ця корупція дуже сильно псує нерви, тому ми вибрали той тип співпраці, який нам зручний.
- Які ваші враження від першого сольного концерту в Б1?
- Це дуже помпезний клуб, і ми намагалися відповідати рівню: виступали розмашисто, в стилі нео-футуризму, з пафосним самомилуванням. Якщо маленькі концерти просочені енергією загального єднання, то на таких великих майданчиках треба вести себе більш масштабно. Нам сподобалося не дрібними штрихами все оформляти, а в дусі радянського конструктивізму, виступати як на параді. Може, теплота трошки втрачається, але енергія зате все компенсує. А взагалі ми вважаємо себе професійними артистами, ми можемо грати як на маленьких кухоньках, так і на стадіонах. У нас в групі зібрані тільки професіонали, у кожного пристойний досвід за плечима. Тому ми ніколи не боялись виступати на великих майданчиках. Ми не диктуємо публіці свої умови, про що б ми не говорили, люди, що прийшли на концерт первинні, а ми - вторинні. Дуже важливо відчувати грань між гордістю і самовдоволення, не створювати з самого себе кумира. Потрібно бути простішим.
- До речі, на тому концерті я б не сказала, що була молодь, в основному мало не офісні клерки після роботи прийшли відпочивати, і вони добре пам'ятають вас колишніх. Якщо, припустімо, такий слухач прийде до вас і скаже "Хлопці, ну що ж ви?", очікуючи, що ви виконаєте ту ж саму "Євпаторію", що ви йому відповісте?
- Знаєте, багато хто з цих людей раніше не ходили на наші концерти. А багато з тих, хто зараз знову став ходити на наші виступи, теж віддають данину конформізму - ми знову на злеті, наша група знову на слуху, нас знову хвалять критики. А на презентацію альбому "Золоті Яйця" в клубі Апельсин прийшло тридцять чоловік. У мене немає ніякої образи на це, нам самим було важливо на якийсь час зануритися у вакуум. Ми не будемо зараз займатися позерством, а тим більше популізмом, шукати контакт зі старою публікою. Це і був би регрес, який заважає багатьом музикантам.
Артист постійно повинен відчувати невеликий мандраж. Коли ми писали пісні для останніх двох альбомів, ми не проводили ніякого маркетингового дослідження, щоб дізнатися, сподобається це нашим шанувальникам чи ні. Нам досить того, що нам самим це подобається.
- Тобто, буквально у вир з головою?
- У нас не було іншого виходу, нам важливіше було зберегти власне я, не втратити суті власної історії і все-таки виконати свої кармічні завдання. Жити весь час в залежності - це велике пригнічення, можна сказати, тяжкий гріх, а ті ролі нам не дуже підходили, вони нам не дуже подобалися. Нам треба розбурхувати, не загравати із суспільством, а роздавати вагомі ляпаси, нам ближче роль гаєрів, злих блазнів, хоча загальний настрій у нас і позитивний. І ми не позбавлені самоіронії.
- Після того, як вийшов "Манифест", вас стали постійно порівнювати з Ленинградом. Ви б могли зайняти їх місце, як ви думаєте?
- Я думаю, якщо б ми на певний час не пішли, то Ленинграда, може б і не було. Ми все-таки різні, у нас різні надзадачі. Шнур у людей з достатком намагається викликати ностальгію про студентські роки, про безлад дев'яностих, дати цим розжирілим хлопцям пограти в бандитів, відчути себе алкоголіками на кухні, в бійці з поножовщиною, в якій вони, напевне, не брали участь, але їм хочеться сплеску адреналіну.
Ми звертаємося до тих людей, які знають, що в бійці на районі дуже мало романтики, тому що ми самі в таких справах брали участь. У цьому різниця. Та й взагалі, коли нашій групі виповнювалося десять років, Ленинград грав у нас на дні народження свій перший виїзний концерт. В якихось речах ми схожі, перетинаємося стилістично, але в просторі мистецтвознавчому і мас-медіа у нас різні місця. Але і ми, і вони - команди постмодерністська.
- Банальне запитання, але - ваші подальші плани?
- Ми живемо тут і зараз, нам важливо зберегти сьогоднішній настрій. Почуття втоми і одночасно задоволення не залишає нас останні два-три роки. Не буду брехати, нам подобається, що навколо нас знову якась енергетична вирва та що при цьому нам не доводиться йти на компроміси з собою і постійно підлаштовуватися під інших людей. Ми навіть не очікували, що "Манифест" вийде так швидко і буде не гіршим "Капиталу". Будемо й надалі шукати нові форми, треба користуватися моментом.
- Не станете знову йти в підпілля?
- Ні, тепер вже до цього не дійде, ми досить плодючі, тій енергії, яку ми акумулювали стільки років, поки не видно ні кінця, ні краю. Ми один одному не надоїдаємо, можемо грати по двадцять концертів на місяць.
- І не вбити один одного?
- Ні, цей етап давно пройдено, ми вже як моноліт. Темні часи тим і гарні, що слабкі ланки відпадають, ті, хто не вписувався з тих чи інших причин, залишив групу. Зараз все в порядку, а що буде завтра, важко передбачити, у нас же кожен новий концерт відрізняється від попереднього. Я тільки сподіваюся, що в людей не буде дежа вю, коли вони будуть приходити на наші виступи чи слухати нові пісні.
